Генштаб має зрозуміти, що неправильні дії тягнуть за собою відповідальність

Директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський в інтерв’ю виданню «Країна» розповів про те, чим сьогодні є Генеральний штаб Збройних сил України та як підвищити ефективність його діяльності.

— Розкажіть про операцію під Дебальцевим. Могло бути менше жертв?

Багато претензій до вищого військового керівництва. Зокрема начальника Генштабу Віктора Муженка, керівників секторів у зоні АТО. Часом війська перебувають на перетині двох секторів, а їхні командири віддають різні накази. Як наслідок — немає координації.

При оточенні сили треба зміцнювати або влаштувати флангові удари, щоб котел розблокувати. Виводити війська. Хоч щось робити, а не чекати, коли тебе братимуть у кільце. З накопиченням живої сили й техніки ворога ще в листопаді було зрозуміло: під Дебальцевим готують замикання. Під час мінських переговорів Путін намагався всіх переконати, що наші в Дебальцевому вже в оточенні. Виявилося, що війська звідти таки можна було вивести, але це треба було робити раніше.

Вся оперативна інформація про ситуацію з Дебальцевим закрита. Ззовні зрозуміло: можна було застосувати маневри, щовідволікають увагу. Таким чином розтягнути сили супротивника. А ворог так і діяв. Спершу по-різному проводив лінію вогню. У відповідь українська сторона перекидала з одного місця на інше свої сили. Ворог чекав, коли на якомусь напрямку послабимо лінію оборони, і бив у цю точку.

— Яка наступна стратегічна ціль Путіна?

У Росії обмежене повітряне пересування в окупованому регіоні. Потрібен морський вузол, звідки йтиме весь злочинний трафік з так званої «сірої зони» — контрабанда, наркотики, торгівля людьми. Це дозволить регіону перебувати на самозабезпеченні, доки не вичерпає свій потенціал. Тому наступна ціль — Маріуполь. Або супротивник піде в обхід. Може вдарити в напрямку Бердянська. Путіну не потрібна підтримка місцевого населення. Він влаштує там м’ясорубку.

У Росії достатньо сил, щоб захопити нові території. Але проблема в тому, що їх треба утримувати. А це — величезні кошти. Путін здатен пробити коридор до Криму. Та навіщо, коли можна влаштувати потужний удар із жертвами, як-от під Дебальцевим? А тоді ще раз змусити сісти за стіл переговорів і тиснути, щоб Україна віддала цей коридор. Росія в обмін на таку поступку — зупиняє свій наступ.

— Захід повторює як мантру, що немає воєнного вирішення конфлікту на Донбасі. Тільки дипломатичне.

Немає ні воєнного, ні дипломатичного способу перемогти. Тільки гібридний — комплексні дії. Дипломатія — один напрям. Другий — затиснути Путіна санкціями. Третій — військовий: противник має відчути, що безкарний не залишиться. Кожна знищена бойова одиниця супротивника — це 10 врятованих цивільних. Ось для чого Україна просить зброю в Заходу. Ніхто не каже, що швидко виграємо в Путіна війну. Доки не виснажимо його економічно, російські сили не відступлять.

Четверта складова — інформаційна боротьба. Її немає. П’ятий напрямок — відновлення довіри до влади. Їй слід розмовляти з людьми мовою не обіцянок, а результату. Треба працювати у всіх напрямках. Тоді буде системний результат. Боюся, Петро Порошенко поставив собі іншу ціль — стати лауреатом Нобелівської премії миру.

— Чим сьогодні є наш Генеральний штаб?

Люди приходили туди і платили за посаду не для того, щоб воювати. Наївно думати, що вони проймуться раптом патріотизмом. У Генштабі треба влаштувати серйозну кадрову чистку. Бодай одного звідти посадити, арештувати майно. Показати, що є відповідальність за неправильні дії чи бездіяльність. Проблема в тім, що ніхто там не вірить у цю відповідальність. Люди в Генштабі повинні мати відчуття: якщо не зміняться — підуть слідом за своїм керівництвом — за ґрати. Поки що такого відчуття в них немає.

Треба створювати Генштаб, який керував би трьома напрямками: Схід, Крим і Придністров’я. І набрати туди людей, які побували в м’ясорубці війни і мають бойовий досвід. Бо нинішній Генштаб не здатний нормально керувати воєнними операціями.

— Перед мінськими домовленостями батальйон «Азов» разом з армійськими підрозділами відкинув бойовиків на 20 кілометрів від Маріуполя. Говорили, що операція була успішна, бо готувалася таємно від Генштабу, під егідою Ради нацбезпеки й оборони. Це так?

Маю враження, що це була чітко спланована операція батальйонів, які там перебувають, при мінімальній участі вищого командування. А Олександр Турчинов як секретар РНБО просто «посвітився». Штаб АТО не працює. Приїжджають міністри, як-от Аваков чи той же начальник Генштабу Муженко, і починають на місці керувати операціями. Міністр — політична фігура. Він не командувач. Військові так не діють.

— Наша армія може проводити успішні операції?

Україна в цю війну ввійшла фактично без Збройних сил. Команда Януковича розпродала 340 військових містечок. Частини, що мали би бути ядром мобілізації, були зруйновані. Путін за цим усім слідкував. Розумний агресор завжди б’є по слабких місцях. Та він їх навіть не шукав: просто назначив мародерів на керівні посади в Україні, а ті роздерибанили армію.

Країна вижила на плечах добровольчих батальйонів. Вони прийняли на себе перший удар. З них можна створити нову армію. Серед підготовлених до війни кількість жертв менша на 70 відсотків. Хлопці із сотень Майдану готують людей, які йдуть у добровольчі батальйони. Без жодної копійки від держави. Максимум, що отримали — два полігони та якусь доукомплектовану техніку. Решту купують самі, навіть безпілотники. Через їхні табори пройшли сім тисяч осіб. Навчають їх інструктори, які мають військовий досвід.

— У березні українських військових почнуть готувати й інструктори НАТО. Це все, що зараз від них можемо отримати?

Захід допомагає чим може. У НАТО своїх збройних сил немає. Є штаби, що в разі нештатної ситуації набирають контингенти від кожної країни-члена Альянсу. Своєї зброї у нього теж немає. Але НАТО не проти, щоб держави, які до нього входять, надавали нам військово-технічну допомогу.

— Окрім Литви, які країни НАТО є нашими союзниками?

Серйозну допомогу отримуємо від США. Зараз там вирішують, чи надавати нам і військово-технічну. Це серйозна процедура. Це для Росії воно все порожні слова, а Америка дотримується міжнародних норм. Кожен прописаний пункт треба або грамотно обійти, або виконати. Процедури тривалі. Навіть якщо завтра Штати вирішать постачати нам зброю, то вона прибуде сюди не раніше, ніж за два місяці.

Але потім: прийшла зброя, і що з нею робити далі? А яка зброя взагалі нам потрібна? Якщо Росія наступатиме по маріупольському напряму навесні, то кине туди всі сили й без авіації навряд чи впорається. Чому ж тоді Україна просить у США протитанкові засоби? Вони так у нас і запитують: чому ми, наприклад, не просимо протиповітряні засоби. Чи Київ проситиме ПВО, коли на наші голови посиплються бомби? Тоді буде пізно.

— Може, зараз варто заморозити конфлікт на Донбасі, збудувати міцну оборону й вирішувати внутрішні проблеми?

Це вже зрозуміло навіть цивільним людям. Президентові постійно говорять: вибудуй нормальну систему оборони, споруди інженерну лінію, облаштуй мінні поля.

Проблема в тому, що на владних посадах немає стратегічного менеджменту — лише кризовий. А це політика повільних кроків. Вона ефективна тоді, коли є дорожня карта. Якщо її немає, ці повільні кроки можуть завести у зовсім інший бік. Тому важко щось спрогнозувати, коли деяким українським політикам варто працювати з психіатрами. Бо в нас причини вже стали наслідками.

Ваша реакція на матеріал

Залишити коментар

Your email address will not be published.


*